скипетром по лбу, короной - по зубам, а плаха - финальным аргументом
Вот как вы относитесь к тому, что ваши фики выставляют без разрешения? Я таким столкнулась впервые и просто прошла бы мимо, если бы...
мой фик не перевели. на украинский
нашла вчера случайно, через гугл
не хочу потерять такое(!!!!), поэтому под катом текст *истерика*
взято отсюда
Банани в шоколадіАВТОР: Sherriss
НАЗВА: Банани в шоколаді(AU, Romance, slash, POV, RG-13)
БЕТА: Microsoft Word
СТАТУС: закінчений
РОЗМІР: mini
КАТЕГОРІЯ/ЖАНР: slash, AU, POV, Romance
РЕЙТИНГ: RG-13
ПЕРСОНАЖІ: Том Трюмпер, Білл Каулитц, Густав Шефер, Георг Лістинг, Дэвид
КОРОТКИЙ ЗМІСТ: Вас коли-небудь кидали? І як ви із цим боролися?
ПРЕДУПРЕЖДУНИЯ: усі як звичайно))
РОЗМІЩЕННЯ: тільки з дозволу автора.
POV Bill
Що таке повинне трапитися, щоб парубок пішов від ідеального хлопця? Як ви розумієте, ідеальний хлопець - це я, а парубків - Дэвид. Я смачно готовлю, відіграв у покер з його мамою, сидів з його молодшою сестрою, майже ніколи не робив вигляд, що в мене болить голова. І що ж? Учора, коли ми повечеряли, я налив йому чаю, він, надпивши ковток, недбало сказав:
-Я йду.
-З роботи?
Дэвид давно говорив, що йому занадто мало платять, і кілька раз я заставав його сидячим уночі в Інтернеті в пошуках « кращої частки» і тому цілком логічно припустив, що справа в роботі.
- Від тебе, спокійно відповів Дэвид і продовжував пити чай, заварений мною за всіма правилами.
По-перше, заварювальний чайник треба обдати окропом. По-друге, чай НІКОЛИ, НІ ПРИ ЯКИХ УМОВАХ не можна заварювати водою, що скипіла. Тому необхідно купувати негазовану воду в магазині або замовляти додому. І, коли вона майже закипить, потрібно виключити чайник, почекати 2-3 хвилини й тільки тоді.Стоп, щось я не про той.
Дэвид допив чай, акуратно поставив у раковину кружку(навіть не помив заради пристойності) і пішов у кімнату збирати сумку. Я залишився сидіти. Я ще не до кінця зрозумів, що хлопець, з яким я прожив два роки, вісім місяців і сімнадцять днів ляснув дверми. І тільки коли за вікном загурчав двигун його сріблистого Ауди, до мене дійшло, що життя помінялося. Одномоментно.
Сказати, що мені було погане - значить нічого не сказати. Спочатку я зллився. Розбив ущент чашку, сиротливо ютившуюся на краю раковини, потім, для заспокоєння душі, шваркнув про підлогу ще пари тарілок. Потім, помчався в спальню, розгорнувши шафу в пошуках забутої футболки або сорочки, бажаючи негайно розрізати її ножицями або розірвати зубами.
Ні сорочки, ні футболки не виявилося. Навіть шнурки забрал! Зате на нижній полиці в запечатаному фірмовому пакеті виявився шикарний спортивний костюм. Ще до знайомства з Дэвидом, я планував небагато потренировать свою кощаву тушку й, може, навіть горезвісні «кубики» напрацювати. Одного чудового дня я й мій кращий друг Гео завантажилися в його дивовижних розмірів Хаммер і поїхали в торговий центр за костюмом. Я по життю перфекционист, і тому в мене повинне бути все найкраще ( принаймні з того, що я можу собі дозволити). Костюм коштував мені місячного заробітку, але жаль і не думав відвідувати голову, адже, виглядаючи в дзеркало у фітнес-центрі я повинен собі подобається?
Після вимотуючого тригодинного забігу по магазинах Гео потяг мене в кафі на відкритій терасі: «Хоч пива ковтнути, а то задолбался із твоїми пакетами як гірський козел по ескалаторах скакати! Господи, за що ти зробив його геем?» Остання фраза була сказана убік, але так, щоб я обов’язково розчув. Георг Лістинг усе свідоме життя думав, що його кращий друг, від якого він у голозадом дитинстві не раз відрізав повної піску лопаткою по голові, натуральніше всіх натуралов. Макіяж, що став моїм невід’ємним супутником років із тринадцяти й манікюр з п’ятнадцяти ні ледве його не бентежили, тільки підбивали в бажанні підкласти під мене яку-небудь «апетитну цыпочку». Мені дуже не хотілося його розбудовувати, тому я покірно вистачав «цыпочку» під руку й тяг до себе на ніч у квартиру, у якій на широкому дивані всю ніч віддавався з нею різним непотрібним речам: распитию мартіні, поїданню моторошно калорійних бананів у шоколаді й розмовам по душах. Ранком Гео спостерігав таку картину: «цыпочка», повисши на моїй худій шиї, заливала дизайнерську футболку слізьми дяки за «незабутню ніч» і «неповторне духовне єднання», після чого записувала свій номер телефону прямо на шпалерах прихожей і, цмокнувши на прощання посмішкою, що летить ходою із широченной, вискакувала за двері. Якось по п’яни він зізнався, що заздрить моєму вмінню ладити з «цыпочками», яких сам Гео міняв через день, і які, зрозумівши, що крім сексу на одну ніч їм нічого не світить, ставали фуріями, б’ючи кружки, вази і його самого.
«Спалился» я наитупейшим образом. У той вечір Гео довго вмовляв мене на нічне рандеву із двома «шикарними блондинистыми цыпочками», а я впирався всіма кінцівками, тому що на вечір у мене вже були намічені засмаглі й мускулисті плани. Я поров якусь нісенітницю щодо того, що не люблю світловолосих, що мій кіт хворий, що буде показ останньої серії мого улюбленого серіалу.Після напівгодини невиразних відмовок Гео забив на ідею витягтися мене з мого трикімнатного барлога й покотив на побачення в гордій самітності. Він заявився до мене зі звітом о першій годині попівночі, встигнувши на саме «солодке». По звичці відкривши двері своїм ключем і почувши характерні звуки зі спальні, мій кращий друг з азартом кинувся перевіряти, на кого я проміняв підчеплених їм дівчат. Його круглі очі й здавлене «А говорив, що не любиш блондинок.» я не забуду ніколи. Потім була довга ніч із пляшкою коньяку, щиросердими визнаннями й спокійним голосом Густава, який пояснював Гео, що би й геї теж люди. Мій кращий друг погодився із цим твердженням тільки коли рівень золотавої рідини виявився нижче етикетки. З Густавом з тих пор ми дуже здружилися, пари раз підпоївши Гео, затаскували його в гей клуби, після чого він довго плювався й грозив нам «остаточно позбавити чоловічої гідності шляхом відривання цієї самої гідності».
Саме в тому кафе на терасі я й познайомився з Дэвидом. Через тиждень ми стали жити разом. Мені тоді видалося, що це дійсно людей, якої я шукав усе життя.
Перший час Дэвид оберемками дарував мені червоні троянди, ми гуляли по нічному берлину й каталися на річкових трамвайчиках. По всій квартирі були розставлені десятки свіч, і вночі наше житло перетворювало до невпізнанності.
Батьки Дэвида прийняли мене як рідного. А от моя мама увесь час говорила, що в нього «погляд Казановы».
-Мам, ну як ти можеш так говорити? - у черговий раз зллився я. - Який Казанова, якщо ми живемо разом уже два роки?
Ні, звичайно, Дэвид не Казанова. За ці два роки він мені жодного разу не змінив, я в цьому впевнений. Просто по-людськи цікаво, де ж він познайомився з тим(тієї?) до якого йде. У клуби й кіно ми ходили разом, іноді бували на виставках, а вже про магазини й говорити нема чого! Дэвид у магазин один ніколи не піде, це точно. Так де ж.
Ні, треба припиняти займатися самоедством. Я дістав запечатаний пакет і довго вертів його в руках, прислухаючись до шелесту паперу, що мне. Я так і не записався у фітнесеклуб. На це потрібно час, а якби я пішов куди-небудь після роботи, Дэвид би не зрозумів. Хоча, з іншого боку, ми могли б ходити разом.Ні, не могли б! Дэвид ненавидить спорт. Взагалі. Кожної. Чтож, тепер я без Дэвида, зате з наміром знайти гідне застосування своєму спортивному костюму.
У той же день записався в тренажерний зал і на пилатес. У групі по останньому я, напевно, єдиний хлопець, але мене це абсолютно не бентежить. Я вважаю, що розтяжка важливіше тупого нарощування м’язів. На вечерю купив піцу й пачку ментолових сигарет. І щоденник. Зі сріблистим обрізом і маленьким замочком. Дуже практично: і корисна річ, і ключик можна повісити на ланцюжок, як кулон.
На першій сторінці я розв’язав написати список справ, якими планую зайнятися. Отже, я планую поміняти зачіску, завести собаку( у Дэвида була алергія на вовну, тому зі свійських тварина в нас були тільки таргани), переклеїти шпалери в кухні й записатися до психотерапевта.
Над останнім напевно багато з вас будуть сміятися. Але я впевнений, що в такій ситуації без допомоги фахівця не обійтися. Звичайно, щоб пережити важкий розрив можна з головою піти в роботу, але. Є в мене знайома, якої її хлопець навіть не удосужился сказати свої претензії в очі, а просто надіслав смс, де обвинуватив у тому, що вона не вміє готовити його улюблений капустяний пиріг, не витрушує за ним попільницю, змушує виносити сміття й взагалі - він знайшов іншу й відтепер буде по-справжньому щасливий.
Вона погоревала, а потім розв’язала, що її порятунок у роботі.В офіс приходила у вісім ранку, ішла за північ. Кар’єру стрімко поповзла в гору. Її мама була в жаху й просила мене вплинути на нерозумну дочку, але та не бажала нічого слухати. Через вісім місяців такої « офісної гонки» моя знайома загриміла в клініку неврозів, де добрі дядьки в білих халатах поставили їй важко вимовний діагноз, і тепер дівчина перебуває під невсипущим контролем фахівців.
Мене така перспектива не влаштовувала. Я розумів, що одержимість до добра не доведе, і дуже може бути, що мене відвезуть у ту саму клініку не з офісу, а із салону краси, куди я прийду вісімнадцятий раз за день робити манікюр.
Добре, що знайомий психотерапевт у мене є. Ну, заочно знайомий. Кілька років назад у Гео вмерла мати, йому тоді ледь здійснилося п’ятнадцять. Перехідний вік, прищі, гормони та й по всьому. Загалом, батько не міг йому допомогти, тому що сам перебував у схожому стані, і тоді тітка Георга притягла телефон кризового центру. Гео пішов. Через кілька тижнів завзятої роботи із психотерапевтом Гео потихеньку став вертатися до нормального життя.
Загалом, я подзвонив своєму кращому другові й попросив телефон того чуда-доктора.
-Слухай, а навіщо тобі психотерапевт? Ти зламав ніготь? - як звичайно почав прикалываться Гео.
-Дэвид мене кинув, - голосом, повним всесвітньої туги повідав я другові правду.
-Давай поберемо пари пляшок коньяку й бананів у шоколаді, як ти любиш! Уся депресія пройде!
- Із приводу Дэвида може бути, - погодився я, - А от коли шарахнуся ранком від дзеркала, почнеться інша.
-Ну ти й зануда! Добре, почекай хвилинку, я пошукаю.
Якщо бути чесним, записуватися на приймання було страшне. Я не дуже люблю обтріпуватися про себе. Точніше, про свої переживання, тим більше незнайомій людині. Але раз розв’язав, відступати не можна.
-Центр психологічної допомоги, слухаю вас, - доброзичливо відгукнулася трубка після серії довгих гудків.
-Добрий день, я праг би записатися на приймання до психотерапевта Гордону Трюмперу.
- Вибачте, це неможливо, - розгублено відповіла секретар, - герр Трюмпер не працює в нас уже два роки.
-Так? - нерозумно перепитав я, - Мені ваш телефон дав друг, я не знав.
-Працює його син, він чудовий фахівець, я впевнена, що він вам обов’язково допоможе.
-Ну, якщо ви впевнені, то записуйте, - посміхнувся я.
Значить син.Цікаво, а скільки йому років? Якщо молодше тридцяти, то я до нього в крісло не сяду! Треба було запитати в секретаря про вік.
У призначений день я трясся, як переляканий заєць, нервуючи сильніше, чим у кріслі стоматолога. Я сьогодні навіть не поснідав, тільки залив у себе чашку кава!
Кабінет, звичайно, був шикарний: шкіряні меблі, плазмовий телевізор, величезний музичний центр із купою дисків. Подумки скривившись, я прочитав на них імена відомих німецьких і американських реперів. Кошмар! Як таке взагалі можна слухати?
- Здрастуйте, ви, напевно, Білл?
Я повернув голову на голос. За комп’ютерним столом сидів неймовірно привабливий хлопець, на вид мій ровесник.
- Так, - кивнув я, - здрастуйте.
Психотерапевт жестом запросив мене розташуватися в кріслі напроти. «Томас Трюмпер» говорила позолочена табличка-стійка. Тому.
-Може бути, прагнете чаю? - поцікавився він. - Знаєте, чашка чаю з якими-небудь насолодами робить людей дивно говіркими.
-Я говіркий і без чаю, - посміхнувся я, цей Том Трюмпер починав мені подобається.
-Ну добре, тоді розповідайте, що у вас трапилося.
І я розповів. Почав з моменту нашого знайомства, не упустив ні однієї деталі, виклав цьому психодоктору абсолютно все. Дивно, але я чомусь не розладнався. Моя розповідь була довгою, але полягав тільки із сухих фактів. Я говорив повільно, докладно, немов пояснював, як розставляються коефіцієнти в хімічних рівняннях недбайливому учневі.
Коли я закінчив, Том подивився на мене й сказав:
-Я вас зрозумів. Тепер представте, будь ласка, що я - Дэвид. І скажіть усе, що думаєте.
Я зніяковів. Як можна такому чарівному хлопцю говорити в очі відверті гидоти?
-Я не можу, - чесно зізнався я. - Виходить, що я буду вас ображати. А ви такого не заслужили.
-Почекайте, Білл, чому відразу ображати? У вас до Дэвиду тільки претензії?
-А ви думаєте, що я дифірамби співати йому буду? - зненацька розлютив я. - Ця людина зрадила мене, кинув! А я повинен говорити про нього щось гарне?!
-Він вас бив? - поцікавився Том.
- Ні, - відповів я розгублено. Питання приголомшило мене, тому вся злість кудись випарувалася.
-Може, приходив додому з вечірок вздрызг п’яний?
-Немає.
-Він ображав ваших батьків або друзів?
-Так ні, що ви, він зовсім не конфліктний, а навпаки, відкрита й доброзичлива людина!
-А як нарахування всяких дріб’язків? Квітів там, прогулянок, романтичних вечерь? Таке траплялося тільки по більшим празникам?
- Ні, Дэвид часто дарував мені квіти, він знав як я їх люблю.
- Виходить, у вас до цій людині тільки претензії?
Він мене остаточно добив. Я мовчав і дивився в підлогу. Було дуже соромно, хотілося зірватися й утекти куди ока дивляться. Усі, ніяких більше психотерапевтів! Ніколи в житті!
- Подякуєте йому, - ледве тихіше продовжив Том. - Я впевнений, що у вас було багато гарних моментів. От за них і подякуєте.
-Добре.
Хм.добре, може, мені це дійсно допоможе. Мені було дуже ніяково дивитися в гарні очі цього Тома, але я змусив себе підняти голову й, запинаючись, почав:
-Дэвид.Спасибі тобі за цю прекрасну відпустку на Гоа. Спасибі за те, що ти пам’ятав день, коли познайомилися, коли поцілувалися.Я вдячний тобі за ті численні знаки уваги, якими ти не забував обдаровувати мене. Спасибі, що знайшов загальну мову з Густавом і не називав Лістингу тупою худобинами. Окреме спасибі за те, що витримав пятичасовой шопингммарафон. Ти дуже смачно вариш кава й пам’ятаєш, які сигарети я курю і який йогурт їм на сніданок. Я дійсно любив тебе, і вірю, що твої почуття були такими ж сильними. Але якщо ти йдеш, виходить, десь є людей, з якою ти будеш по-справжньому щасливий. Очевидно, ти його вже знайшов. Я радий. Я теж знайду.
Я замовчав. Полегшало дихати. Тому теж сидів мовчачи, не відриваючи від мене погляд. Мені набридла ця гра в мовчанку, і я встав із крісла.
- До кінця сеансу ще двадцять п’ять хвилин, - отямився Том.
-Герр Трюмпер, ви знаєте, мені стало набагато легше. Я, мабуть, піду. Мені ще потрібно шпалери доглянути.
-А прагнете чаю?
Так що йому взагалі від мене треба? Змусив мене почувати себе винуватим, а тепер ще пропонує чаї з ним ганяти? А от поберу й погоджуся! І попрошу чого-небудь такого.
-Прагну. Прагну зеленого чаю з жасмином. А ще - бананів у шоколаді. І скажіть вашому секретареві, що чай повинен заварюватися н менше семи хвилин. Інакше я пити його не буду.
-Я скажу, - кивнув Том, - почекайте небагато.
Він вийшов. Я, скориставшись моментом, розв’язав подзвонити Георгу, поділитися враженнями від першого в моєму житті сеансу психотерапії. Як на зло він не брав трубку. Телефонний номер Густава відгукнувся механічним жіночим голосом, повідомляючи, що «Абонент тимчасово не доступний».
Тому повернувся хвилин через двадцять, коли я вже приготувався йти. Він важко дихав, немов пробіг стометрівку. У руках тримало підношення із чайничком, двома чашками й вазочкою бананів у шоколаді.
-Ви бігли із приймальні? - посміхнувся я.
- Ні, я оббігав три магазини в пошуках ваших чортових бананів, - спокійно відповів він.
-Ви? - уразився я. - А на що вам секретар?
-Раптом би вона переплутала. А я навіть за чаєм стежив по секундоміру. Рівно сім хвилин, як ти сказав.
-Але я.І взагалі.Мені треба.А чому ви до мене на «ти»? - нарешті видавив я.
-Ти мені стільки розповів, що якось незручно «викати». І потім, ти сам говорив, що знайдеш своє щастя.
-Ну?
-Я, здається, уже знайшов, - сказав Том і простягнув мені вазочку з бананами.
-Твоє щастя в бананах із шоколадом? - розреготався я.
- Ні, у хлопцеві, заради якого я оббігав три магазини, і заради якого збираюся порушити все принципи лікарської етики.
3 серпня 2009 р. Ленінградська
мой фик не перевели. на украинский
нашла вчера случайно, через гуглне хочу потерять такое(!!!!), поэтому под катом текст *истерика*
взято отсюда
Банани в шоколадіАВТОР: Sherriss
НАЗВА: Банани в шоколаді(AU, Romance, slash, POV, RG-13)
БЕТА: Microsoft Word
СТАТУС: закінчений
РОЗМІР: mini
КАТЕГОРІЯ/ЖАНР: slash, AU, POV, Romance
РЕЙТИНГ: RG-13
ПЕРСОНАЖІ: Том Трюмпер, Білл Каулитц, Густав Шефер, Георг Лістинг, Дэвид
КОРОТКИЙ ЗМІСТ: Вас коли-небудь кидали? І як ви із цим боролися?
ПРЕДУПРЕЖДУНИЯ: усі як звичайно))
РОЗМІЩЕННЯ: тільки з дозволу автора.
POV Bill
Що таке повинне трапитися, щоб парубок пішов від ідеального хлопця? Як ви розумієте, ідеальний хлопець - це я, а парубків - Дэвид. Я смачно готовлю, відіграв у покер з його мамою, сидів з його молодшою сестрою, майже ніколи не робив вигляд, що в мене болить голова. І що ж? Учора, коли ми повечеряли, я налив йому чаю, він, надпивши ковток, недбало сказав:
-Я йду.
-З роботи?
Дэвид давно говорив, що йому занадто мало платять, і кілька раз я заставав його сидячим уночі в Інтернеті в пошуках « кращої частки» і тому цілком логічно припустив, що справа в роботі.
- Від тебе, спокійно відповів Дэвид і продовжував пити чай, заварений мною за всіма правилами.
По-перше, заварювальний чайник треба обдати окропом. По-друге, чай НІКОЛИ, НІ ПРИ ЯКИХ УМОВАХ не можна заварювати водою, що скипіла. Тому необхідно купувати негазовану воду в магазині або замовляти додому. І, коли вона майже закипить, потрібно виключити чайник, почекати 2-3 хвилини й тільки тоді.Стоп, щось я не про той.
Дэвид допив чай, акуратно поставив у раковину кружку(навіть не помив заради пристойності) і пішов у кімнату збирати сумку. Я залишився сидіти. Я ще не до кінця зрозумів, що хлопець, з яким я прожив два роки, вісім місяців і сімнадцять днів ляснув дверми. І тільки коли за вікном загурчав двигун його сріблистого Ауди, до мене дійшло, що життя помінялося. Одномоментно.
Сказати, що мені було погане - значить нічого не сказати. Спочатку я зллився. Розбив ущент чашку, сиротливо ютившуюся на краю раковини, потім, для заспокоєння душі, шваркнув про підлогу ще пари тарілок. Потім, помчався в спальню, розгорнувши шафу в пошуках забутої футболки або сорочки, бажаючи негайно розрізати її ножицями або розірвати зубами.
Ні сорочки, ні футболки не виявилося. Навіть шнурки забрал! Зате на нижній полиці в запечатаному фірмовому пакеті виявився шикарний спортивний костюм. Ще до знайомства з Дэвидом, я планував небагато потренировать свою кощаву тушку й, може, навіть горезвісні «кубики» напрацювати. Одного чудового дня я й мій кращий друг Гео завантажилися в його дивовижних розмірів Хаммер і поїхали в торговий центр за костюмом. Я по життю перфекционист, і тому в мене повинне бути все найкраще ( принаймні з того, що я можу собі дозволити). Костюм коштував мені місячного заробітку, але жаль і не думав відвідувати голову, адже, виглядаючи в дзеркало у фітнес-центрі я повинен собі подобається?
Після вимотуючого тригодинного забігу по магазинах Гео потяг мене в кафі на відкритій терасі: «Хоч пива ковтнути, а то задолбался із твоїми пакетами як гірський козел по ескалаторах скакати! Господи, за що ти зробив його геем?» Остання фраза була сказана убік, але так, щоб я обов’язково розчув. Георг Лістинг усе свідоме життя думав, що його кращий друг, від якого він у голозадом дитинстві не раз відрізав повної піску лопаткою по голові, натуральніше всіх натуралов. Макіяж, що став моїм невід’ємним супутником років із тринадцяти й манікюр з п’ятнадцяти ні ледве його не бентежили, тільки підбивали в бажанні підкласти під мене яку-небудь «апетитну цыпочку». Мені дуже не хотілося його розбудовувати, тому я покірно вистачав «цыпочку» під руку й тяг до себе на ніч у квартиру, у якій на широкому дивані всю ніч віддавався з нею різним непотрібним речам: распитию мартіні, поїданню моторошно калорійних бананів у шоколаді й розмовам по душах. Ранком Гео спостерігав таку картину: «цыпочка», повисши на моїй худій шиї, заливала дизайнерську футболку слізьми дяки за «незабутню ніч» і «неповторне духовне єднання», після чого записувала свій номер телефону прямо на шпалерах прихожей і, цмокнувши на прощання посмішкою, що летить ходою із широченной, вискакувала за двері. Якось по п’яни він зізнався, що заздрить моєму вмінню ладити з «цыпочками», яких сам Гео міняв через день, і які, зрозумівши, що крім сексу на одну ніч їм нічого не світить, ставали фуріями, б’ючи кружки, вази і його самого.
«Спалился» я наитупейшим образом. У той вечір Гео довго вмовляв мене на нічне рандеву із двома «шикарними блондинистыми цыпочками», а я впирався всіма кінцівками, тому що на вечір у мене вже були намічені засмаглі й мускулисті плани. Я поров якусь нісенітницю щодо того, що не люблю світловолосих, що мій кіт хворий, що буде показ останньої серії мого улюбленого серіалу.Після напівгодини невиразних відмовок Гео забив на ідею витягтися мене з мого трикімнатного барлога й покотив на побачення в гордій самітності. Він заявився до мене зі звітом о першій годині попівночі, встигнувши на саме «солодке». По звичці відкривши двері своїм ключем і почувши характерні звуки зі спальні, мій кращий друг з азартом кинувся перевіряти, на кого я проміняв підчеплених їм дівчат. Його круглі очі й здавлене «А говорив, що не любиш блондинок.» я не забуду ніколи. Потім була довга ніч із пляшкою коньяку, щиросердими визнаннями й спокійним голосом Густава, який пояснював Гео, що би й геї теж люди. Мій кращий друг погодився із цим твердженням тільки коли рівень золотавої рідини виявився нижче етикетки. З Густавом з тих пор ми дуже здружилися, пари раз підпоївши Гео, затаскували його в гей клуби, після чого він довго плювався й грозив нам «остаточно позбавити чоловічої гідності шляхом відривання цієї самої гідності».
Саме в тому кафе на терасі я й познайомився з Дэвидом. Через тиждень ми стали жити разом. Мені тоді видалося, що це дійсно людей, якої я шукав усе життя.
Перший час Дэвид оберемками дарував мені червоні троянди, ми гуляли по нічному берлину й каталися на річкових трамвайчиках. По всій квартирі були розставлені десятки свіч, і вночі наше житло перетворювало до невпізнанності.
Батьки Дэвида прийняли мене як рідного. А от моя мама увесь час говорила, що в нього «погляд Казановы».
-Мам, ну як ти можеш так говорити? - у черговий раз зллився я. - Який Казанова, якщо ми живемо разом уже два роки?
Ні, звичайно, Дэвид не Казанова. За ці два роки він мені жодного разу не змінив, я в цьому впевнений. Просто по-людськи цікаво, де ж він познайомився з тим(тієї?) до якого йде. У клуби й кіно ми ходили разом, іноді бували на виставках, а вже про магазини й говорити нема чого! Дэвид у магазин один ніколи не піде, це точно. Так де ж.
Ні, треба припиняти займатися самоедством. Я дістав запечатаний пакет і довго вертів його в руках, прислухаючись до шелесту паперу, що мне. Я так і не записався у фітнесеклуб. На це потрібно час, а якби я пішов куди-небудь після роботи, Дэвид би не зрозумів. Хоча, з іншого боку, ми могли б ходити разом.Ні, не могли б! Дэвид ненавидить спорт. Взагалі. Кожної. Чтож, тепер я без Дэвида, зате з наміром знайти гідне застосування своєму спортивному костюму.
У той же день записався в тренажерний зал і на пилатес. У групі по останньому я, напевно, єдиний хлопець, але мене це абсолютно не бентежить. Я вважаю, що розтяжка важливіше тупого нарощування м’язів. На вечерю купив піцу й пачку ментолових сигарет. І щоденник. Зі сріблистим обрізом і маленьким замочком. Дуже практично: і корисна річ, і ключик можна повісити на ланцюжок, як кулон.
На першій сторінці я розв’язав написати список справ, якими планую зайнятися. Отже, я планую поміняти зачіску, завести собаку( у Дэвида була алергія на вовну, тому зі свійських тварина в нас були тільки таргани), переклеїти шпалери в кухні й записатися до психотерапевта.
Над останнім напевно багато з вас будуть сміятися. Але я впевнений, що в такій ситуації без допомоги фахівця не обійтися. Звичайно, щоб пережити важкий розрив можна з головою піти в роботу, але. Є в мене знайома, якої її хлопець навіть не удосужился сказати свої претензії в очі, а просто надіслав смс, де обвинуватив у тому, що вона не вміє готовити його улюблений капустяний пиріг, не витрушує за ним попільницю, змушує виносити сміття й взагалі - він знайшов іншу й відтепер буде по-справжньому щасливий.
Вона погоревала, а потім розв’язала, що її порятунок у роботі.В офіс приходила у вісім ранку, ішла за північ. Кар’єру стрімко поповзла в гору. Її мама була в жаху й просила мене вплинути на нерозумну дочку, але та не бажала нічого слухати. Через вісім місяців такої « офісної гонки» моя знайома загриміла в клініку неврозів, де добрі дядьки в білих халатах поставили їй важко вимовний діагноз, і тепер дівчина перебуває під невсипущим контролем фахівців.
Мене така перспектива не влаштовувала. Я розумів, що одержимість до добра не доведе, і дуже може бути, що мене відвезуть у ту саму клініку не з офісу, а із салону краси, куди я прийду вісімнадцятий раз за день робити манікюр.
Добре, що знайомий психотерапевт у мене є. Ну, заочно знайомий. Кілька років назад у Гео вмерла мати, йому тоді ледь здійснилося п’ятнадцять. Перехідний вік, прищі, гормони та й по всьому. Загалом, батько не міг йому допомогти, тому що сам перебував у схожому стані, і тоді тітка Георга притягла телефон кризового центру. Гео пішов. Через кілька тижнів завзятої роботи із психотерапевтом Гео потихеньку став вертатися до нормального життя.
Загалом, я подзвонив своєму кращому другові й попросив телефон того чуда-доктора.
-Слухай, а навіщо тобі психотерапевт? Ти зламав ніготь? - як звичайно почав прикалываться Гео.
-Дэвид мене кинув, - голосом, повним всесвітньої туги повідав я другові правду.
-Давай поберемо пари пляшок коньяку й бананів у шоколаді, як ти любиш! Уся депресія пройде!
- Із приводу Дэвида може бути, - погодився я, - А от коли шарахнуся ранком від дзеркала, почнеться інша.
-Ну ти й зануда! Добре, почекай хвилинку, я пошукаю.
Якщо бути чесним, записуватися на приймання було страшне. Я не дуже люблю обтріпуватися про себе. Точніше, про свої переживання, тим більше незнайомій людині. Але раз розв’язав, відступати не можна.
-Центр психологічної допомоги, слухаю вас, - доброзичливо відгукнулася трубка після серії довгих гудків.
-Добрий день, я праг би записатися на приймання до психотерапевта Гордону Трюмперу.
- Вибачте, це неможливо, - розгублено відповіла секретар, - герр Трюмпер не працює в нас уже два роки.
-Так? - нерозумно перепитав я, - Мені ваш телефон дав друг, я не знав.
-Працює його син, він чудовий фахівець, я впевнена, що він вам обов’язково допоможе.
-Ну, якщо ви впевнені, то записуйте, - посміхнувся я.
Значить син.Цікаво, а скільки йому років? Якщо молодше тридцяти, то я до нього в крісло не сяду! Треба було запитати в секретаря про вік.
У призначений день я трясся, як переляканий заєць, нервуючи сильніше, чим у кріслі стоматолога. Я сьогодні навіть не поснідав, тільки залив у себе чашку кава!
Кабінет, звичайно, був шикарний: шкіряні меблі, плазмовий телевізор, величезний музичний центр із купою дисків. Подумки скривившись, я прочитав на них імена відомих німецьких і американських реперів. Кошмар! Як таке взагалі можна слухати?
- Здрастуйте, ви, напевно, Білл?
Я повернув голову на голос. За комп’ютерним столом сидів неймовірно привабливий хлопець, на вид мій ровесник.
- Так, - кивнув я, - здрастуйте.
Психотерапевт жестом запросив мене розташуватися в кріслі напроти. «Томас Трюмпер» говорила позолочена табличка-стійка. Тому.
-Може бути, прагнете чаю? - поцікавився він. - Знаєте, чашка чаю з якими-небудь насолодами робить людей дивно говіркими.
-Я говіркий і без чаю, - посміхнувся я, цей Том Трюмпер починав мені подобається.
-Ну добре, тоді розповідайте, що у вас трапилося.
І я розповів. Почав з моменту нашого знайомства, не упустив ні однієї деталі, виклав цьому психодоктору абсолютно все. Дивно, але я чомусь не розладнався. Моя розповідь була довгою, але полягав тільки із сухих фактів. Я говорив повільно, докладно, немов пояснював, як розставляються коефіцієнти в хімічних рівняннях недбайливому учневі.
Коли я закінчив, Том подивився на мене й сказав:
-Я вас зрозумів. Тепер представте, будь ласка, що я - Дэвид. І скажіть усе, що думаєте.
Я зніяковів. Як можна такому чарівному хлопцю говорити в очі відверті гидоти?
-Я не можу, - чесно зізнався я. - Виходить, що я буду вас ображати. А ви такого не заслужили.
-Почекайте, Білл, чому відразу ображати? У вас до Дэвиду тільки претензії?
-А ви думаєте, що я дифірамби співати йому буду? - зненацька розлютив я. - Ця людина зрадила мене, кинув! А я повинен говорити про нього щось гарне?!
-Він вас бив? - поцікавився Том.
- Ні, - відповів я розгублено. Питання приголомшило мене, тому вся злість кудись випарувалася.
-Може, приходив додому з вечірок вздрызг п’яний?
-Немає.
-Він ображав ваших батьків або друзів?
-Так ні, що ви, він зовсім не конфліктний, а навпаки, відкрита й доброзичлива людина!
-А як нарахування всяких дріб’язків? Квітів там, прогулянок, романтичних вечерь? Таке траплялося тільки по більшим празникам?
- Ні, Дэвид часто дарував мені квіти, він знав як я їх люблю.
- Виходить, у вас до цій людині тільки претензії?
Він мене остаточно добив. Я мовчав і дивився в підлогу. Було дуже соромно, хотілося зірватися й утекти куди ока дивляться. Усі, ніяких більше психотерапевтів! Ніколи в житті!
- Подякуєте йому, - ледве тихіше продовжив Том. - Я впевнений, що у вас було багато гарних моментів. От за них і подякуєте.
-Добре.
Хм.добре, може, мені це дійсно допоможе. Мені було дуже ніяково дивитися в гарні очі цього Тома, але я змусив себе підняти голову й, запинаючись, почав:
-Дэвид.Спасибі тобі за цю прекрасну відпустку на Гоа. Спасибі за те, що ти пам’ятав день, коли познайомилися, коли поцілувалися.Я вдячний тобі за ті численні знаки уваги, якими ти не забував обдаровувати мене. Спасибі, що знайшов загальну мову з Густавом і не називав Лістингу тупою худобинами. Окреме спасибі за те, що витримав пятичасовой шопингммарафон. Ти дуже смачно вариш кава й пам’ятаєш, які сигарети я курю і який йогурт їм на сніданок. Я дійсно любив тебе, і вірю, що твої почуття були такими ж сильними. Але якщо ти йдеш, виходить, десь є людей, з якою ти будеш по-справжньому щасливий. Очевидно, ти його вже знайшов. Я радий. Я теж знайду.
Я замовчав. Полегшало дихати. Тому теж сидів мовчачи, не відриваючи від мене погляд. Мені набридла ця гра в мовчанку, і я встав із крісла.
- До кінця сеансу ще двадцять п’ять хвилин, - отямився Том.
-Герр Трюмпер, ви знаєте, мені стало набагато легше. Я, мабуть, піду. Мені ще потрібно шпалери доглянути.
-А прагнете чаю?
Так що йому взагалі від мене треба? Змусив мене почувати себе винуватим, а тепер ще пропонує чаї з ним ганяти? А от поберу й погоджуся! І попрошу чого-небудь такого.
-Прагну. Прагну зеленого чаю з жасмином. А ще - бананів у шоколаді. І скажіть вашому секретареві, що чай повинен заварюватися н менше семи хвилин. Інакше я пити його не буду.
-Я скажу, - кивнув Том, - почекайте небагато.
Він вийшов. Я, скориставшись моментом, розв’язав подзвонити Георгу, поділитися враженнями від першого в моєму житті сеансу психотерапії. Як на зло він не брав трубку. Телефонний номер Густава відгукнувся механічним жіночим голосом, повідомляючи, що «Абонент тимчасово не доступний».
Тому повернувся хвилин через двадцять, коли я вже приготувався йти. Він важко дихав, немов пробіг стометрівку. У руках тримало підношення із чайничком, двома чашками й вазочкою бананів у шоколаді.
-Ви бігли із приймальні? - посміхнувся я.
- Ні, я оббігав три магазини в пошуках ваших чортових бананів, - спокійно відповів він.
-Ви? - уразився я. - А на що вам секретар?
-Раптом би вона переплутала. А я навіть за чаєм стежив по секундоміру. Рівно сім хвилин, як ти сказав.
-Але я.І взагалі.Мені треба.А чому ви до мене на «ти»? - нарешті видавив я.
-Ти мені стільки розповів, що якось незручно «викати». І потім, ти сам говорив, що знайдеш своє щастя.
-Ну?
-Я, здається, уже знайшов, - сказав Том і простягнув мені вазочку з бананами.
-Твоє щастя в бананах із шоколадом? - розреготався я.
- Ні, у хлопцеві, заради якого я оббігав три магазини, і заради якого збираюся порушити все принципи лікарської етики.
3 серпня 2009 р. Ленінградська
-
-
21.04.2011 в 13:24не забуду твое летсо
-
-
21.04.2011 в 13:34оно и видно xDD
недбало
*перечитала слово 3 раза* я боюсь дальше читать *удалилась с дергающимся глазом*
-
-
21.04.2011 в 13:43А шо, вони вже не розумiють по-нашому? Гидка iноземна мова...
-
-
21.04.2011 в 13:46how_to_breathe я не могууууууу читать вообще, у меня ж тут еще мой текст висит, я одним глазом туда, одним сюда и всеооооо
m-Alice у меня вообще один вопрос: Шо це було? (с)
-
-
21.04.2011 в 14:01Я в восторге!
Сплошняком одни эмоции. Просто рыдаю!!!!!!!!!!
Боже-боже, яка мова!
Я ваще предлагаю всё попереводить на украйинську, нах там инглиш, дойч...
Так жизненно сразу всё!!!
аыыыыыыыыыыыыыыыыыыы......
"Цэ гэлогэн" (с) (Г - хохляцькэ. ))))))))))
Том - найкращий фахивець бэз ликарьскойи этыкы!
-
-
21.04.2011 в 14:03-
-
21.04.2011 в 14:06Гы, ну я вот год уже ничего не читаю - а сейчас соблазнилась )))
У нас в Хохляндии по поводу Рафаэлло, знаешь, какая реклама была? ))) Вот на первом канале слоган был: "Это искушение", а у нас так девица вздыхала: "Цэ спокуса!"
Шерис - это спокууусааааа!!!!!!!!!!!
)))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))
*****
Сурьезно: я галдела все, что стиль - это 50%-70% процентов успеха. На меня обижались, думали, придираюсь от злости ))))
Блин, ну реально же - усэ знайомо, алэ як звучыть! ))))))))))))))))))))))))) Да песня просто ))))))))))))
-
-
21.04.2011 в 14:12"Цэ гэлогэн" (с)
аааааааааааааааааааааааааааааааааа *рыдает*
-
-
21.04.2011 в 17:11теперь гугль предлагает мне перевести твой дневник с украинского *феспалм размером с олимпийский*
они даже имя автора оставили ахахахха, не ну какие а?)))
ЯЩЕТАЮ _ пиздить так до конца, чтобэ и автора был не оригинальный, а перевотчек
-
-
21.04.2011 в 20:28конец убил
Всё. Нимагу больше ржать.
-
-
21.04.2011 в 21:21хваааааааааааааатиииииит
"Цэ гэлогэн" (с)
ф цитатнег!!!!!111
"Цэ спокуса!" *лежит* я запомню
я галдела все, что стиль - это 50%-70% процентов успеха
а чего обижаться, если это правда? каждый хороший автор обладает стилем, от этого никуда не деться )))
усэ знайомо, алэ як звучыть!
теперь можно дать почитать бабушке
Флейм ты чо ржешь?! *истерит рядом*
-
-
21.04.2011 в 21:22чегооооооооооооооооооооо?!
да ничего не буду я делать, это же просто подарок
не, у меня даже фики ни разу не тырили, а тут такой шикарный первый раз!!!
-
-
21.04.2011 в 21:23-
-
21.04.2011 в 22:08-
-
23.04.2011 в 00:23я серьезен как никогда! *ваще ни разу ни ржет
-
-
23.04.2011 в 10:30